Посилити сильних
Люди, які завжди йдуть вперед, мають непорушні цінності, безперечно надихають. Але коли йдеться про тих, хто раптово опинився не вдома, про тих, кому вистачає енергії збудувати нове життя своїй родині в іншому місці та допомогти сусідній, – цей взірець набуває особливої цінності. Кореспондентка Жіночого сайту Запоріжжя woman.zp.ua зустрілася з двома чарівними жінками, які поділилися із читачами нашого порталу саме такими історіями свого життя, своїм досвідом, своїми емоціями.
Історія перша: білоріченський квинтет
Родина Уставицьких однією із перших покинула Луганщину 2014 року. Тривожними сигналами була стрілянина біля прикордонної застави. Так вони стали чи не найпершими переселенцями в Павлограді Дніпропетровської області: навіть у гуртожитку, куди заселяли ВПО, виявилися єдиними мешканцями поверху. Мала Батьківщина лишилася у селищі Білорічинське Луганської області.
-Пані Наталіє, розкажіть, будь ласка, про свою родину?
-Ми з чоловіком Андрієм виховуємо чотирьох дітей. Старша Оленка – першокурсниця Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Вона навчається за спеціальністю «Історія України». Сину Роману 14 років, Марійці – 13, а найменшій Вірсавії – 9 років.
-Як склалося Ваше життя після рішення покинути зону антитерористичної операції?
-Ми їхали в Павлоград до знайомих когось із знайомих, а значить – майже в нікуди. Згодом була кімната в гуртожитку, а потім – оренда будинку: в ньому не було навіть меблів. Чоловіка працевлаштували майже відразу прохідником шахти Тернівська. До цього він працював на Білоріченській шахті.
-А Ви? Чим займалися у Павлограді та в Білоріченську?
-Я очолила благодійний фонд «Турбота». Також стала головою міського комітету з питань соціально-культурного розвитку та охорони здоров’я. Балотувалася в депутати міської ради. А в Білоріченську керувала вокальним колективом. Закінчила Академію культури й мистецтв. Тут, в Павлограді, брала участь у 10-му відкритому Фестивалі «Мелодії шахтарської душі». Працюю в кафе: співаю в караоке-барі. А ще почала вишивати. До переїзду єдиною моєю хенд-мейд роботою була доньчина випускна біла сукня з червоними маками.
-Мамині творчі посили переймають і діти? Якими є їхні захоплення?
-Олена вивчає іноземні мови (німецька, французька, англійська, в планах у неї – італійська). А ще, як тато любить читати. Син Андрій навчається у музичній школі, грає на гітарі, Марійка – на бандурі, Ярослав – на скрипці, чоловік – на баяні. А я - співаю.
-Справжнісінький квінтет із Білоріччя?
-Так і є. Музика завжди з нами. Але найбільше, чому я завдячую своїми світлими і позитивними почуттями – це таки Віра. Нам дуже допомогла наша церковна громада. З усіма її прихожанами ми бачилися вперше. Проте нас підтримали, як рідних, як своїх братів і сестер.
-А Ваша рідня? Які стосунки з нею?
-На окупованій території залишилася моя мама, сестри. Це їхній вибір. Ми кілька разів зустрічалися, але болючі теми просто оминали у розмовах. Я переконана, що коли ти стоїш обличчям до минулого, то майбутнє лишається за твоєю спиною.
Історія друга: золотисті ретривери
Підприємець Катерина Федосова приїхала до Дніпропетровська на пару днів: привітати сина з днем народження. Але виявилося, що це був хитрий хід чоловіка, адже більше повертатися в окупований Донецьк він уже не планував.
-Якою була ваша реакція?
-По-іншому б я і не переїхала. Мене там тримало все. По-перше, у нас був бізнес: три меблеві магазини. До того ж, там лишилася квартира: кредит за неї я виплачую навіть зараз. Це 2 тисячі гривень щомісяця. І платитиму його ще два роки. До речі, наглядає за житлом мама мого перукаря. Вона за своє життя переживає вже другий подібний конфлікт, бо має прибалтійський досвід.
-Як же склалося ваше життя в Дніпропетровську?
-Я старанно шукала роботу, але це не дало результатів. Згодом зайнялася інтернет-продажем меблів. Чоловік почав працювати над їхньою збіркою. У сина спершу в школі стосунки склалися не досить теплі, але згодом ми переїхали в інший район, то в новій школі його прийняли пречудово. А ось з житлом ситуація гірше. Справа в тому, що ми переселилися не просто родиною, а родиною із двома собаками – золотистими ретриверами. І тільки долею випадку ми знайшли варіант оренди, адже у його господаря теж був пес.
-Катерино, Вам би хотілося повернутися, чи не так?
- Навіть коли ситуація була неспокійна, я наполегливо консервували на нашій дачі овочі, варила варення. Наче хотіла сама собі довести, що все минеться. Я не відбрунькувалася звідти. Я ще там. Я не готова пускати коріння деінде. Вірю, що колись таки повернуся додому.
Марія Канцелярист спеціально для Жіночого сайту Запоріжжя woman.zp.ua
